А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: "Так він, сякий-такий, зажариться!" Грубник натопив баню - так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!
Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню - аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому - й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре!
Вранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.
- Оце,- каже,- як я міцно спав! Та й пішов із бані.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав...
- Ну,- каже,- як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч - його голова з плеч!
А сам думає: "Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!.."
От і дав наказ.
Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче.
- Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
- Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!
- Не плач,- каже той, що ніс дрова,- я тебе виручу.
Приходить слуга:
- Казав,- каже,- цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
- Добре, зроблю! - каже дурень.- Тільки,- каже,- скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине - то й чоловік, що кине - то й чоловік! І такого війська набралось!.. На ранок прокидається цар - аж чує: грають.
Він питав:
- Що там так рано грає?
- То,- кажуть,- той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і велів його покликати до себе.
Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець:
- Стій! - крикнув.
Військо у лаву стало,- як перемите!
Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:
- Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила - аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!