Іде далі, вийшов на край лісу - сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок - хотів стріляти.
Сокіл йому й каже:
- Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану!
Він пожалував його - не вбив.
Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він позаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з"їсти, а вона й просить:
- Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі за те у великій пригоді стану!
Він її вкинув у море, пішов далі.
От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася... Він увійшов у ту хатку - аж на печі лежить баба-яга - костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала.
- Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш?
- Ні,- каже,- бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу - жабу зелену.
- Знаю, знаю! - каже баба-яга.- У мого братика за наймичку служить.
От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже:
- Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись.
От він подякував бабі-язі, пішов.
Іде та йде, дійшов до моря, глянув - море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться.
А це випливає щука:
- Іване-царенку, чого ти журишся?
- Так,- каже,- і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись.
- Не журись! - каже.
Ударила хвостом об воду - став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений,- як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів.
Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний... Іван-царенко ходить поряд тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало - нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. "Пропав!" - думає. Коли не біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з'їв. От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс - сказано - просунутися не можна. Ходив, ходив, коли - зирк! - іде ведмідь.
- Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш?
- Хочу,- каже,- як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом.
- Я тобі поможу!
Як узяв той ведмідь дуб'я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко.
От пішов Іван-царенко тією стежкою - аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні,- нема нікого; відчинив другі, срібні,- і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,- аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче - і така зажурена, що й дивитися на неї страшно... Як побачила Івана-царенка - так і впала йому на шию:
- Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато,- може б, ти мене більше й не побачив ніколи...
Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі... Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило - полетіли!
От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже:
- Цей мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула!
Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.