Володимир відрубав їй голову. Витяг кроєна на двір, поколов і запалив. Як вогонь розгорівся, кинув бабу в полум'я. "Ну,- думає собі,- вже тепер, напевно, минулася війна з-за Шовкової держави. Ворога нема".
Тільки так подумав, коли з вогню вискочила кістка і стала тою ж самою бабою, що ткала. Володимир вхопив шаблю й хотів стару зарубати знову, але вона почала просити:
- Не вбивай мене, легіню. Я знаю" хто ти за один і чого сюди прийшов. Як мене тепер уб'єш, я більше не воскресну. А я вже не та, що була. Після вогню я чиста душа. Як мене вб'єш, я пропаду, але й ти звідси не вийдеш, бо ніхто на світі не знає, крім мене, як звідси можна вийти.
Володимир пошкодував бабу.
- Я вас не вб'ю. Лишайтеся живі. Як хочете, вертайтеся зі мною в Шовкову державу.
- Мені туди не можна, бо ми закляті вороги з царем Шовкової держави. Та більше я не буду на нього нападати. А тобі за добре серце покажу дорогу. В додачу подарую двадцять чотири діамантові клинці. Сховай їх, бо придадуться.
І повела Володимира до тої гори, крізь яку прийшов, махнула рукою й закричала:
- Відчиняйся!
Гора розступилася, вчинився тунель. Тим тунелем хлопець повернувся в Шовкову державу, і гора замкнулася.
Старий гірко плакав. Думав, що хлопець навіки пропав.
- Та ти повернувся?!
- Авжеж, я вернувся і визволив вашу Шовкову державу. Ніколи на неї не будуть нападати!
Сіли гоститися: їли, пили і при тому Володимир розповів усе, що з ним сталося за високою горою.
- А тепер збираймося до нас, бо мій няньо вмре
з жалю за вами.
- Та вже можемо їхати спокійно, бо тепер ніхто
не нападе на мою державу.
Посідали на коней і рушили. А коли доїхали до скляної гори, старий засмутився.
- Ой, сине, мені більше не судилося бачити твого няня. Через сю гору мій кінь не перейде, бо нема у підковах діамантових клинців. Вже давно зносилися, і я набив йому простих.
- Якщо тільки у цьому біда, то зараз допоможемо,- каже Володимир. Швиденько вийняв ті клинці, що їх дістав від баби, набив у підкови, і рушили далі.
Цар сидів під хижею, поглядав на схід, і його очі плакали. Але, коли побачив свого вірного друга, відразу очі почали сміятися. Не знав, кого і обіймати - чи друга, чи сина.
Відразу замовив велику гостину. Старі друзі посідали коло столу і почали розповідати один одному, що сталося за двадцять п'ять років, відколи не бачились.
Перейшла бесіда на Володимира.
- Прекрасного сина маєш,- сказав вірний друг.- Ми не могли побити наших ворогів, а він сам їх знищив.
- Добрий витязь,- каже й старий цар.- Але Песиголовця і він не переміг би.
- Так-так... Песиголовця не міг би побити, бо ще такий на світі не вродився, щоб його пересилив.
Володимир чув бесіду старих. Підійшов і звідує:
- Де той Песиголовець? Вірний друг говорить:
- Не раджу тобі починати боротьбу з Песиголовцем. Ти вже показав свою хоробрість, а там на тебе смерть чекає...
Але Володимира не можна було відрадити. Дарма просили й батько й вірний друг. Хлопець не мав спокою. Пішов до свого коня й питає його:
Чи був ти коли-небудь у Песиголовцевій державі?
- Ой, був! Але ледве виніс звідти ноги.
- Я хочу йти проти Песиголовця!
- Що зможу, все зроблю. Завтра рано можемо пуститися в путь.