Навигация по сайту
 Поиск |
| Чабанець |
 |
 |
 |
|
Був собі чабанець, та такий, що ще змалку все вівці нас, більш нічого й не знав. От раз і випав йому з неба камінь,- у вісім пудів. То він було усе грається тим каменем; оце причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться - аж ось і камінь летить, та як упаде, то так було у землю і вгрузне. А то візьме покине серед степу сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки, або й більш, а не візьмуть. Мати було його лає: - Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся! А йому й байдуже: катає та й катає той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець був, та став підступати під город змій; пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та дворець собі будує, і вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по волостях бумагу, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не находиться. А той чабанець прочув та й похваливсь: - Я б того змія,- каже,- батогом забив. Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві у вуха; той і вимагає, щоб він прийшов. От приступив він до царя, цар подививсь, що пін такий малий, та й каже: - Що ти кажеш! Ти ще молодий. А він звісно: хлоп'я. - Нічого,- каже. Ну, ото дає йому цар два полки солдат (полк співаків та полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув. От, не доходячи за кілька гін до того змія, покида чабанець свої полки і наказує: - Дивіться ж,- каже,- як із змієвого двірця з труби піде дим, то я його побив, а як піде полум'я, то він мене. Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не підпускав, так диханням і побиває. От як забачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не зворухнеться. - Ну,- питає,- за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем битися, чи миритися? - Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а з тим, щоб битися. Змій йому й каже: - Та ти піди ще три роки погуляй, а тоді і приходь. - Ні,- каже,- я вже гуляв. - А чим ти,- питав змій,- мене будеш бити? - А оцим батогом. А у нього батіг там, може, з цілої волячої шкури сплетений, і камінь той на кінці прив'язаний. - Ну,- каже змій,- бий мене! - Ні, бий ти мене попереду. От у змія меч на три сажні залізний чи стальний, як ударить він чабанця ним, так меч на шматки і розскочивсь... - Держись же,- каже чабанець,- тепер я ударю. Як шмагоне його тим камінцем,- змій тут і розпластавсь, і дим пішов у трубу. Тут військо таке раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде у дворець. От оддав цар за нього дочку, побудував їм дворець, живуть вони собі. А інші царі почали розбалакувати, що як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цареві вже і самому жалко, і засилав він скрізь бумаги, чи не найдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити. Скоро і найшлось двоє. От спорядили їх, і пішли вони до того чабанця. Прийшли, він і питає: - З чим, добрі молодці, прийшли? Чи будем битися, чи миритися? - Авжеж,- кажуть,- що битися. От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударить навхрест через праве - тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже: - А що, бачиш це? Таке й тобі буде! Тоді і годі цар його чіпати.
|
