Навигация по сайту
 Поиск |
| Дідова дочка й бабина дочка - 04 |
 |
 |
 |
|
Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани у ключ - мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі... От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита - як ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись. Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже: - Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, наїлись, та полягали, та й не встають? - Як не встають? - крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір. Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик: - Ой боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла! Лаяла і. плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу. Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе, їде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є. Коли дивиться - аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже: - Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати,- не будеш від мене намиста брати! От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться - аж повна піч пиріжків. "Ну,- думає,- візьму пиріжків матері на гостинець!" Тільки злізла з воза, а та піч закрилася та й каже: - Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати. Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться - як на те ж криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже: - Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати - мене причепурити, то не будеш і води пити! Заплакала дівчина та й поїхала далі. Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні - срібні та золоті. От вона каже собі: "Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу". Ото тільки що підійшла, а яблучка - скік угору, аж на вершок. Яблунька й каже: - Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати,- не будеш з мене і яблучок зривати! Заплакала бабина дочка та й поїхала далі. Ото приїхала у двір до батька й гукає: - Ідіть, тату, заберіть добро! Дід і баба вибігли з хати, дивляться - аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися,- аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик: - Дочко, що це таке? Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала: - Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла. Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.
|
